Нарешті я дозрів до написання чергових філософських одкровень. Ніякої Голландії тут не буде. Виключно мої недалекі роздуми про людину, як соціальну істоту, її бажання змін і чого коштує їх реалізація.

Інколи здається, що мені не 29, а за п'ятдесят: по музиці, яку я слухаю, по поглядам на життя, відносини між людьми, по ставленню до різних ситуацій... Я не люблю шуму великих міст чи гучних вечірок; не люблю показухи та гри на публіку; ціную в людях чесність та відвертість (хоч інколи відвертість просто вбиває, мабуть, з нею всім слід себе поводити обережно, або хоч подавати її у красивій обгортці), ціную дружбу, простоту, працю; несу відповідальність за свої слова та дії. 

У бурхливому вирі життя ми безперервно перетинаємося з різними людьми, заводимо нові знайомства, забуваємо старі; комусь робимо добре, а когось несвідомо й кривдимо, а когось і спеціально... І в цьому потоці деякі люди проходять перед очима, неначе мука, просіюються через сито, не викликаючи жодного рефлексу, а деякі запам'ятовуються. Перед одними ми закриваємося, як їжаки, а комусь довірливо відкриваємо своє брюшко, через що нераз і шкодуємо. І постійно йдемо, біжимо вперед, невідомо куди прямуючи і чого шукаючи...

Є лише один спосіб по-справжньому оцінити те, що ми маємо - втратити це. Ми шукаємо кращих сценаріїв для свого життя, кращої долі. Та незалежно від міста, де ми мешкаємо, нашого оточення, виду діяльності чи способу проведення вільного часу - всі сценарії виграшні і програшні одночасно. Виграш - у рості, набутті досвіду (професійного, але більше життєвого), кращому розумінні процесів та систем навколо нас. А для цього далеко не завжди потрібно навіть змінювати роботу, не кажучи вже про переїзд в інші міста та країни.

Програш - у вічній боротьбі з собою, де б ми не знаходилися. Боротьбі зі своєю жадністю, марнославством та егоїзмом (ось до-речі, класну картинку на цю тему надибав). З такого ракурсу, життя - це неперервний процес перемог та поразок, які поєднуються з продовженням свого роду та рано чи пізно ведуть до неминучого кінця!

(допоки ми не навчимося переносити свою свідомість у Мережу, але нам, мабуть, все ще настане кінець, а от нашим дітям - хтозна...)

Інколи хочеться повернутися до Львова... Але об'єктивно: там мені вже нічого робити. І однозначно, за якийсь місяць-два мені захочеться назад, де виклики, ріст, стрес, боротьба. "Повернутися до Львова" означає на якийсь період повернутися у те життя, яким я жив до переїзду: у чудову затишну квартиру на Коновальця, знайому роботу (ага, навіть так), до друзів та родичів, які завжди поблизу, сісти за кермо Кордоби та поїхати у Стільсько, або на велосипеді у Брюховичі, або на вихідні до батьків з'їздити порвати яблука, сходити вечором на сальсу, а вранці перед роботою поплавати у басейні....

"Повернутися до Києва" означає на якийсь період опинитися у квартирі на Григоренка, з ВВ (який постійно тупає п'ятами вранці, коли всі сплять) та Дмитром, скрутити самокрутку й вийти разом на перекур на балкон, а потім поїхати в центр, погуляти дніпровськими пагорбами, випити пива в Сундуку чи посидіти на схилах біля Володимира Великого.

Або ще раніше: з роботи на Севастопольській прийти в гуртожиток КПІ, приготувати щось на спільній кухні, а заодно потриндіти ні-про-що, піти з СН в Мамаєву Слободу і спонтанно попасти там на концерт Скрипки....

Але все це є неможливим! Бо навіть якщо прийти на те місце, чи зайти у ті житла (де вже живуть інші люди, але навіть якщо б і не жили), сісти за кермо авто (яке вже не моє), зустрітися з тими ж людьми: ніколи не вдасться відтворити ті моменти, ще раз пережити ті відчуття. Бо все вже змінилося, всі змінилися через секунди після теперішнього, і повертати минуле не тільки неможливо, а просто безглуздо. Все відбулося так, як відбулося, і потрібно жити теперішнім і думати про майбутнє. І навіть більше: самі спогади та почуття з часом кристалізуються у пам'яті. І перетворюються у щось таке, чого насправді ніколи й не було. Чи було? - Цього неможливо взнати. Якщо навіть у моїй голові й було, то в головах інших "учасників подій" могло бути по-іншому.

А ще парадокс у тому, що якщо за рік-два я житиму у США, чи Австралії, чи Канаді - мені хотітиметься повернутися у Наймеген, поїхати на мотоциклі у Клеве, чи Зальтбомель, посидіти у чудовому парку в Арнемі, чи побігати мальовничими дорогами довкола Ваалю під час заходу сонця.... Але ті відчуття, які я переживаю на даному етапі, відтворити вже ніколи не вдасться!

Це все просто хімічні процеси, розпад та синтез елементів у нашому організмі, виділення гормонів та специфіка засвоєння поживних речовин....

А ще постійна боротьба, на грані між виграшем та програшем, під впливом безлічі зовнішніх та внутрішніх факторів. І наше розуміння ситуації, а також її відчуття, - такі непевні, так стрімко змінюються, що можна тільки подивуватися: як цей поїзд взагалі сюди доїхав?

Поки я в потоці пишу цю замітку, до мене прийшла знайомитися нова товаришка, яка не буде зайобувати відвертістю, а просто, як вірний друг, полежить поруч, порадує своєю присутністю. А я за це поділюся з нею канапкою. А потім ми розійдемося в різні сторони, щоб більше ніколи не зустрітися... Я поїду в широкі світи, вона прокладатиме свою дорогу... А якщо й вдасться колись зустрітися, то її запах вже давно вивітриться з моїх ніздрів, а спогади й нереалізовані мрії будуть наче стара, трухлява деревина...